Приготування до весілля. Серед безлічі обрядів магічних дій та ритуалів, пов´язаних із вступом у шлюб двох людей, до нас дійшли лише найживучіші, закорінені у древніх традиціях і віруваннях, пов´язані із прадавніми культами. Таким є обряд випікання короваю. На думку М. Сумцова, у весільному обряді ритуальний хліб заміняв Жертовну тварину (можливо, корову, звідси приказка «Коровай багатий, коровай рогатий»). Елементи цього обряду тісно пов´язані з Магією, культом сонця (він обов´язково повинен бути круглої форми), культом вогню та домашнього вогнища (печі, в якій він випікався), а також культами води (на коровай брали непочату воду із трьох, семи чи дванадцяти криниць), зерна (муку брали з певної кількості млинів), дерев та рослин (оздоба з шишок, горіхів, листків та квітів), птахів (оздоба у вигляді голубів, лебедів, соколів, гусей, качок), культ яйця (для випікання брали ритуальну їх кількість — 12, 40 тощо). Один з перших дослідників весільної обрядовості Й. Лозинський вказував, що подекуди поряд із випеченими птахами, випікають яйця, або впікають їх у коровай: «Тиї яйця спеченії служат заслюбленим за присмачок і за знак будучної множности» (тобто плідності).

У минулому весь цей обряд складався із різноманітних ритуалів, табу і пересторог, носив магічний характер. Елементи магії простежуються не лише в тому, які складові частини чи речі впікались в коровай, як його прикрашали, але і хто мав право брати участь у замішуванні тіста та випічці. Це дозволялось робити лише парній кількості молодих господинь (їх називали коровайницями), кожна з яких була заміжня і щаслива у сімейному житті та мала дітей. Вдовам, розлученим та неплідним жінкам заборонялось бути поблизу того місця, де випікали весільний коровай, оскільки за законами гомеопатичної магії вважалось, що їхнє горе може перейти на ритуальний хліб, а з нього — на життя молодого подружжя. Таким чином цей обряд дуже давній. Він був відомий вже у період трипільської доби, про що свідчать знайдені при археологічних розкопках статуетки жінок-коровайниць, кожна з яких наділялась певною функцією в обряді.

Довготривалий процес виготовлення короваю, як й інші дійства, супроводжувався відповідними обрядовими весільними піснями, які за своїм походженням є такими ж давніми, як і сам обряд. Ці тексти, очевидно, виникли на основі ритуальних замовлянь та магічних формул, оскільки містять значні вкраплення язичницьких традицій. Набираючи воду до тіста, співали пісню, що за структурою та символікою наближена до календарно-обрядової:

Ой пойду я та до Дунаю,     

Я вашого да короваю

Да стану я да подумаю,      

Да й зовсім не знаю.

А чи мені да воду брати,     

Ой пойду я да до Дунаю...

А чи мені да коровай бгати.

Вода набувала магічного значення і в час ритуального омивання рук (зливання на руки) перед і у процесі випікання. Важливе місце відводилось культам дерев та вогню, які у цьому випадку суміщались за законами магії (дух дерев при згорянні дров переходив у вогонь, а з вогню — у коровай). Виряджаючи боярів по дрова для випікання, співали:

До бору, бояри, до бору       

Загнічуйте коровай ясненько,

Да рубайте сосну здорову,  

Щоб наш коровай ясен був,

Да везіте її до дому.   

Щоб наш Івашко щаслив був...

Да рубайте її дрібненько,

Весільний коровай пекли на вогні з особливої деревини (при цьому важливим був не лише різновид дерева, а і його якість — «сосну здорову» — тобто воно повинне бути не зіпсутим із тих же магічних міркувань).

Хоча наречена не мала права брати участі в обряді, та її образ фігурував у піснях, якими накликалися щастя та добробут на нову сім´ю. Нерідко окремі з них виконувалися від її імені. Про їх давнє походження свідчать елементи астрально-рослиннх культів та пов´язані з ними архетипні образи:

Спечіть мені коровай красний,    

Спечіть мені шишочки красні,

Як на небі місяць ясний.       

Як на небі зірочки ясні.

Невід´ємним елементом короваю була коса, випечена з тіста, що уособлювала дівочу косу. Не виключено й те, що цей ритуальний хліб був втіленням нареченої, її плідності (його, як і молоду, величали, «вбирали» — прикрашали зеленню, калиною, стрічками). Хоча існують й інші точки зору. Зокрема О. Потебня вважає, що часто «коровай прямо називається раєм, тобто небом: Вийся, короваю, як душенька по раю, ще вище од гаю...»155.

Магічно-ритуальне вшанування печі та родинного вогню як місця перебування домових духів виявляється у частих звертаннях до печі під час випікання весільного хліба:

Ой піч стоїть на стовпах,     

Ой піч стоїть на стовпах,

А діжу носять на руках.      

А діжу носять на руках.

Пече ж наша, пече,     

Цілуйтеся, милуйтеся,

Та спечи нам коровай красний.    

Молодії коровайниці.

Такі давні пісні фіксують елементи язичницьких любовних забав при випічці, метою яких було викликати любов між нареченими. Як і грища календарної обрядовості, ці забави у далекому минулому завершувались оргією, елементи якої дійшли до нового часу у звичаї закривати коровайниць з їхніми чоловіками на цілу добу в хаті без дозволу заходити до неї, поки випечеться коровай, а також у ритуальному запиванні короваю:

Хоч течи, бочечко, хоч не течи,    Або:

Ще наш коровай у печі.       

А хто в цьому короваю господар,

Як ми коровай виймемо,      

То нехай унесе пива збан

Тоді тебе, бочечко, вип´ємо.

Та нехай викупить коровай.

Хоч цей обряд є язичницьким, з утвердженням на слов´янських землях християнства у пісні, що його супроводжували, ввійшли поодинокі християнські мотиви, утворивши синкретичне поєднання образів:

Сам Бог коровай місить,    

У садочку дві квіточки:

А Пречистая світить,         

Первая квітка то ж Івашко;

А янголи да воду носять,     

У садочку дві квітки:

За всіх Бога просять. 

Другая квітка то ж Мар´єчка.

Існує думка, що коровай і процес його виготовляння займає таке важливе місце в системі весільних обрядів, оскільки за язичницькими звичаями укладання важливої угоди (в тому числі шлюбу) здійснювалося шляхом споживання учасниками угоди ритуального хліба та солі. На думку О. Фрейденберг, традиція їсти «розламаного тотема» робила учасників цієї трапези родичами, оскільки з шматком тотемної жертви на кожного учасника начебто сходила частина тотемного духу.

Не менш архаїчним (а можливо, і більш давнім) є інший обряд, найпоширенішою назвою якого є «завивання гільця» (вільця), — вбирання весільного деревця. Він сягає корінням прадавніх часів поклоніння деревам як божествам чи одухотвореним істотам, вшанування священних гаїв чи плодоносних дерев та пов´язаного з цим язичницького звичаю вступати в шлюб із окремими деревами. Як наскрізний архетип календарної та родинної обрядовості гільце є символом світового дерева, що виявляє зв´язок із міфами про створення світу та збереження роду.

Обряд приготування весільного гільця здійснювався лише неодруженою молоддю: парубки їхали в ліс вибирати та рубати дерево (з часом його замінила гілка); дівчата його «наряджали». Цей обряд теж супроводжувався ритуальними піснями. Спочатку виконувались твори, в яких закликали молодь вити гільце:

Летів горностай понад сад,

Пускав пір´ячко на весь сад;

А підіте, дружечки ізбирайте,

Ганнусі гилячко звивайте.

Тут теж були свої заборони: весільне деревце ще називали дівуванням, тому його мали право прикрашати лише незаміжні дівчата:

Не йдіте, да молодиці, до нас гильце вити, —

Ми зов´ємо сами попід небесами

Да попід ґаночками,

З красними паняночками, з чорними Галочками.

Як і у випадку з короваєм, дружби закликались до бору по деревце:

До бору, дружечки, до бору,

Та рубайте сосну здорову.

Та несіть же її до дому,

Та стаете її на столі,

Та на гранчасті перебирчасті скатерці.

Починаючи прикрашання весільного деревця, учасники обряду тричі просили благословення: «Благослови, Боже! Благослови, Боже, і отець, і мати, своєму дитяті вильце звивати; і другий раз у Божий час, благослови, Боже!.. І третій раз у Божий час, благослови, Боже!»

Гильце прикрашали калиною, барвінком, рутою, іншими магічними рослинами; шишками та горіхами, згодом — стрічками; зробленими зірками та іншими паперовими прикрасами. Воно мало те ж значення, що і дерево, про яке співається в колядках, чи весняне «майське» деревце, чи купальське, у чому виявляється ґенетична єдність усієї обрядовості.

Прикрашання весільного деревця супроводжувалось обрядовими піснями на зразок:

Ой у місті, місті бубни б´ють,

А в нашім домі гильце в´ють —

Із червоної калини,

Із хрещатого барвінку,

Із запашного васильку...

Як і коровай, гильце уособлювало саму наречену, що теж наближає цю групу весільних обрядових пісень до колядок, призначених для дівчини на виданні:

Просилася калинойка 

Просилася Марисейка

З лужейка до дуброви:

Ой своего батейка:

—              Бо юж мені докучают

—               Дай мя, батейку, від себе,

Райски пташейкови;  

Бо юж ти ся надокучали

Гилейку ми поламали, 

Молодиї молодчикі;

Ягодойкі визубали.      

Подвіройко ти здоптали,

Головойку зклопотали...

А завершивши наряджати гильце, старша дружка його підіймала, і при цьому співали: «Старша дружечка, старша всіх, А підняла гилечко вище всіх; Ой Палазю, серце, викупи своє гильце!» Як бачимо, існував обряд викупу гильця, записів про який майже не збереглося. Готове деревце запихали в коровай, або низ його запікали в тісто. На зв´язок весільних деревця й короваю вказував О. Потебня, їх подібність виявляється, зокрема, у спільній назві — рай:

Колесом, колесом вгору сонце йде;

А нашій Марусі рай ся в´є.

«Марусенько, дівонько, хто ж тобі той рай дав?»

«Дав мені Біг і батенько мій».

Вчений пояснював це тим, що «до Християнства слово рай... означало небесне дерево... В колядках дерево названо райським»157. Воно було одним із центральних ритуальних об´єктів весілля. З ним наречена і дружки ходили запрошувати гостей, бояри на конях везли його перед молодими до шлюбу, воно стояло на столі перед молодятами під час гостини.

Символічно наближеною до цього обряду була низка ритуалів, що відбувались після завивання гильця і об´єднувалися спільною назвою дівич-вечір:

Тепер у нас да дівич-вечір,   

А на маківочці ластівочка,

Рано-рано, да дівич-вечір хороше 

Да свила гніздечко із чорного шовку, ізряжен,

Да вивела дітки-однолітки:

У три стіни камінниї, четвертая

Перве дитятко — молодий Андрійко,золотая;       

А друге дитятко — молода

А на тій стіні терем стоїть,Марусенька.

А на теремочку маківочка.

Дівич-вечір відбувався у п´ятницю перед весіллям і був своєрідним прощанням нареченої зі своїми подругами та дівочою громадою. У цей час здійснювались певні ритуали, пов´язані із культом рослин та вірою в їх магічну дію. Найпоширенішими з них були заплітання вінка з калини, барвінку чи інших вічнозелених ритуальних рослин на голову нареченої та вінка на коровай (так зване вінкоплетення); виготовлення вінка чи букета для нареченого, виплітання ритуально-магічних віночків або букетиків із живих квітів та рослин для дружини і гостей. На весіллі ці вінки та букети мали не лише символічне значення (вінок на голову — символ сонця, річного коловороту, дівочості), а й магічне (відганяти нечисту силу, злі чари) та утилітарне (за ними розрізнялись чини в обрядовій ієрархії та сімейний стан гостей — одруженим букет прикріпляли справа, неодруженим зліва). При виплітанні вінка для нареченої співали:

Захотіла Марися        

Нещасливоє зілє

Калинового вінка,       

Не поспіло на весілє,

І післала батенька      

На той день, на неділю,

За море по калину;      

Марией на віночок.

Батенько проїжджає,        

Ой поспіла, поспіла,

Калина не процвітає: 

Одна квіточка не дозріла,

Ей, калино, калино,     

Не дозріла в садочку,

Нещаслива годино!     

То дозріє в віночку.

Або:

Вийтеся віночки скорій,      

Горі, сонечко, горі,

Бо вже білій зорі.

Вийтеся віночки скорій,

Подай-ка, мамко, йголку     

Плетем віночок з зеленого барвіночку

Та ниточку тонку.      

Молодятам на головочку.

Тут теж часто співали пісні від імені нареченої, яка, як правило, при виконанні цього обряду була присутня:

Ходит Марисейка попід садойку,

Ой вінку, вінку, зелений барвінку,

Склонила головойку;   

Наробив єсь ми жалю;

Ріже барвінок собі на вінок,

Ой юж я ся со своїм батейком

На свою головойку:     

Навіки розлучаю.

У цих піснях частий мотив прощання, жаль через розлуку дівчат зі своєю подругою: «Ой ішли ми лугами, калину ламали, Вже ж тобі, Меланю, не ходити з нами».

У час дівич-вечора дорослі парубки з боку нареченої вирушали на конях з музиками до двору нареченого на оглядини (чи готова родина молодого до весілля). Вони везли на деревці сорочку, пошиту і вишиту нареченою, яку мав молодий викупити, і в якій ішов до шлюбу. Зберігся ряд обрядових пісень, якими випроваджали «посланців» нареченої:

Марисиних три брати        

Оглядати сьвітлойку.

По стаєнойці ходят,  

Сьвітлойку оглядати,

Коничейки сідлают,   

Где мают Марисю дати,

Десь їхатойки мают: 

Чи добрії там люди,

В далеку сторонойку  

Чи добре єй там буде.

«Посланці» звертаються до нареченої:

Марисю, Марисейко!  

Місяцю, місяченьку!

Гдеш ти нас висилаєш,        

Сьвіти нам в дорожейку,

В далеку дорожейку,  

Жеби ми не зблудили,

В невидимую ночейку?

Кошулі не згубили.

Їм на дорогу співають у відповідь:

Післанці, післанчикі,   

Кошулейку віддайте,

Не бавте же ся довго...       

Назад ся повертайте.